Abstract
<jats:p>Дисциплінарна відповідальність суддів виступає інструментом забезпечення конституційного балансу між двома взаємопов’язаними, але потенційно конфліктними цілями – підзвітністю судової влади суспільству та гарантуванням її незалежності. Водночас дисциплінарне провадження слід розглядати як самостійний вид юрисдикційної процедури, який не зводиться ані до внутрішньоорганізаційного управління, ані до кримінального переслідування, і саме тому вимагає дотримання повноцінних стандартів належної правової процедури, зокрема у частині встановлення та доведення вини судді. У статті послідовно досліджено кілька взаємопов’язаних аспектів цієї проблематики. Насамперед обґрунтовано особливу природу дисциплінарної відповідальності суддів як форми публічно-владної відповідальності у системі суддівського врядування, що принципово відрізняється від моделей трудової дисципліни. Показано, що законодавча типологія дисциплінарних санкцій в Україні поєднує як превентивно-коригувальні заходи, так і санкції, що безпосередньо впливають на статус судді та можуть призводити до фактичного припинення його мандата. Далі узагальнено стандарти належної дисциплінарної процедури на основі практики Європейського суду з прав людини у справах Oleksandr Volkov v. Ukraine, Denisov v. Ukraine та Baka v. Hungary, а також практики Суду Європейського Союзу у справах C-64/16 Associação Sindical dos Juízes Portugueses, в об’єднаних справах C-585/18, C-624/18 і C-625/18 A.K. and Others, а також у справі C-791/19 Commission v Poland. Показано, що незалежність дисциплінарного органу, ефективність судового контролю, передбачуваність підстав відповідальності та відсутність «охолоджувального ефекту» є базовими елементами цієї процедури. Окрему увагу приділено стандартам доказування у дисциплінарному провадженні як ключовому елементу його юрисдикційної природи. Встановлено, що українське законодавство прямо закріплює критерій «чітких та переконливих» доказів, який за змістом наближається до англо-американського стандарту clear and convincing evidence. Водночас обґрунтовано необхідність диференційованого підходу до застосування цього стандарту залежно від характеру дисциплінарного проступку та наслідків санкції. Зокрема, у випадках, коли дисциплінарне рішення фактично призводить до позбавлення статусу судді, рівень доказовості повинен бути підвищеним і наближеним до моделей відповідальності носіїв публічної влади, що в доктринальному вимірі може бути описано через «аналогію імпічменту» як підвищений стандарт правової визначеності, доказовості та легітимації. Також проаналізовано межі використання матеріалів досудового розслідування у дисциплінарному провадженні як щодо судді, так і щодо третіх осіб, із урахуванням вимог презумпції невинуватості, процесуальної рівності сторін та захисту конфіденційної інформації. У цьому контексті дисциплінарне провадження розглядається як самостійна процедура, що потребує власного механізму оцінки доказів, а не механічного запозичення результатів кримінального процесу. Окремо досліджено допустимість використання матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій і цифрових доказів у дисциплінарних процедурах щодо суддів. З урахуванням обмежень, встановлених кримінальним процесуальним законодавством, а також сучасних технологічних викликів, зокрема ризиків маніпуляції цифровими матеріалами, запропоновано підхід, за якого такі докази підлягають підвищеним вимогам перевірки належності, допустимості та автентичності і не можуть використовуватися як вирішальна доказова основа без спеціальної процедурної верифікації.</jats:p>