Abstract
<jats:p>Стаття присвячена дослідженню допустимості доказів у кримінальному провадженні в українських практиках та у контексті зарубіжного досвіду. Метою статті є виокремлення особливостей нормативної регламентації допустимості доказів у кримінальному провадженні України та їх оцінка з урахуванням зарубіжного досвіду. При здійсненні дослідження використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання: методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції; діалектичний метод; герменевтичний метод; порівняльно-правовий метод; формально-юридичний метод. У статті висвітлено сутність напрямки практики Верховного Суду щодо тлумачення норм кримінального процесуального кодексу у частині допустимості доказів. Розглянуто правила допустимості доказів за Кримінальним процесуальним кодексом Швейцарії та заборони на використання доказів за Кримінальним процесуальним кодексом Федеративної Республіки Німеччини. Зроблено висновки, що у Швейцарії із загального правила допустимості доказів передбачені абсолютні винятки (хоча деякі формулювання мають оціночний характер). КПК Швейцарії припускає можливість різноманітних процесуальних порушень та регламентує диференційовані наслідки: заборону використання; обмежену можливість використання (для розкриття тяжких злочинів); можливість використання (у разі порушення суто процедурних правил). В нормах кодексу є прояви доктрин плодів отруйного дерева, нещадного виключення доказів, диференційованого підходу, неминучого виявлення. У контексті доказів, отриманих з порушеннями, змістовний наголос у кодексі робиться на можливості / неможливості використання, і також є певний зв’язок з достовірністю даних. Порівняння цього досвіду з українським свідчить про те, що є схожі елементи у контексті істотних порушень (ст. 87 КПК України) / абсолютних заборон за КПК Швейцарії, плодів отруйного дерева. Щодо аналізу німецької моделі кримінального процесу, то заборона на використання доказів як категорія є схожою до національного інституту недопустимості доказів. Німецька доктрина засвідчує, що порушення процесуального порядку отримання доказу не свідчить про його заборону використання під час судового розгляду, оскільки в судовій практиці досить широко використовуються інші доктрини, які є виключенням із правила заборони на використання доказів (доктрини «зважування інтересів», «дистанційної дії», «правового кола»). Перспективами подальших досліджень визначено урахування швейцарського та німецького досвідів у контексті співвідношення понять «недопустимість доказу» та «неможливість використання доказу» та уточнення істотних порушень, за яких доказ незалежно від розсуду суду є недопустимим.</jats:p>