Abstract
<jats:p>Статтю присвячено комплексному дослідженню адміністративно-правової охорони культурної спадщини в Японії крізь призму публічного управління. Актуальність теми зумовлена зростанням ролі культурної спадщини як чинника національної ідентичності, соціальної стабільності та сталого розвитку, а також необхідністю пошуку ефективних управлінських моделей її збереження в умовах глобалізаційних процесів, урбанізації та інтенсивного соціально-економічного розвитку. У роботі обґрунтовано, що саме адміністративно-правові механізми відіграють ключову роль у забезпеченні балансу між публічними інтересами держави, потребами місцевих громад і правами приватних власників об’єктів культурної спадщини. У статті проаналізовано особливості формування та функціонування японської моделі адміністративно-правової охорони культурної спадщини, яка характеризується системністю, превентивною спрямованістю та інтеграцією культуроохоронної політики в загальну систему публічного управління. Показано, що в Японії охорона культурної спадщини розглядається не як ізольований напрям державної діяльності, а як складова стратегічного управління розвитком територій, що поєднує правові, організаційні та соціальні інструменти впливу. Особливу увагу приділено ролі органів публічної влади різних рівнів, взаємодії центральних і місцевих управлінських структур, а також значенню децентралізованого підходу у реалізації адміністративно-правових заходів охорони. У роботі акцентовано на специфіці японського підходу до охорони як матеріальної, так і нематеріальної культурної спадщини, що дозволяє забезпечити збереження не лише окремих об’єктів, а й традиційних форм культурного життя, звичаїв і практик. Обґрунтовано, що поєднання адміністративних обмежень із заохочувальними та підтри- мувальними заходами сприяє формуванню партнерської моделі взаємодії між державою та суспільством, у межах якої охорона культурної спадщини набуває характеру спільної відповідальності. Зроблено висновок, що досвід Японії у сфері адміністративно-правової охорони культурної спадщини є показовим прикладом ефективного публічного управління, заснованого на довгостроковому плануванні, ціннісній орієнтації та інституційній узгодженості. Узагальнення цього досвіду створює підґрунтя для наукового осмислення можливостей його використання у процесі вдосконалення адміністративно-правових механізмів охорони культурної спадщини в інших державах.</jats:p>