Abstract
<jats:p>У статті здійснено теоретичний аналіз резильєнтності як провідного психологічного чинника збереження професійної ідентичності в бойових і квазібойових умовах. Актуальність проблеми зумовлена зростанням масштабів воєнних конфліктів та тривалим досвідом війни в Україні, що супроводжується масовою психічною травматизацією військовослужбовців і фахівців, залучених до екстремальної діяльності. Бойові стресори – загроза життю, втрати, психічна травма, моральні дилеми – створюють потужний дестабілізуючий тиск на професійне «Я», сприяючи фрагментації ідентичності, втраті сенсу служби та зниженню суб’єктності. Резильєнтність розглядається як динамічний адаптивний процес, що включає механізми емоційної регуляції, когнітивного переосмислення, смислоутворення та відновлення внутрішніх ресурсів. Обґрунтовано, що вона виконує функцію медіатора між травматичним досвідом і збереженням професійної ролі, забезпечуючи перехід від дезадаптації до стабільного функціонування та посттравматичного зростання. Запропоновано концептуальну модель, яка ілюструє взаємозв’язок між бойовими стресорами, внутрішніми ресурсами та психологічними процесами адаптації, що підтримують цілісність професійної ідентичності. Показано, що завдяки резильєнтності професійна ідентичність набуває значення внутрішньої опори, яка структурує бойовий досвід і надає йому екзистенційного сенсу. Наголошено на необхідності розглядати резильєнтність не як статичну рису, а як процес, що може цілеспрямовано формуватися в межах систем психологічного супроводу. Окреслено практичні орієнтири для програм підтримки, спрямованих на розвиток саморегуляції, смисложиттєвих орієнтацій і суб’єктності як умов збереження професійного «Я» в умовах війни та успішної поствоєнної реінтеграції</jats:p>