Abstract
<jats:p>В умовах масштабних суспільно-політичних трансформацій та воєнного стану в Україні ефективність системи державного управління зазнає серйозних випробувань. Ключовим ресурсом забезпечення стабільності державних інституцій є кадровий потенціал, який сьогодні працює в режимі надвисокого психоемоційного навантаження. Професійне вигорання державних службовців перестає бути проблемою особистого характеру і трансформується у загрозу національній безпеці, оскільки призводить до зниження якості адміністративних послуг, зростання помилок в управлінських рішеннях та підвищення корупційних ризиків. З огляду на це, метою статті є здійснення комплексного теоретико-методологічного аналізу феномену професійного вигорання в системі державної служби, виявлення специфічних детермінант його виникнення в умовах кризових викликів, а також обґрунтування та систематизація дієвих психологічних технологій профілактики цього стану. Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові методи аналізу та синтезу, компаративного аналізу та системного підходу, а емпіричну базу – результати досліджень провідних вітчизняних та зарубіжних науковців, що дозволило зіставити психологічні механізми вигорання в управлінській, виробничій та соціальній сферах. У статті проаналізовано сутність професійного вигорання як полідетермінованого синдрому, що розвивається за схемою «емоційне виснаження – деперсоналізація – редукція особистих досягнень». Визначено, що специфікою державної служби є «подвійна детермінація» стресу: тиск суспільства (високі експектації) та тиск системи (бюрократизм). Доведено, що ключовим механізмом виснаження є емоційний дисонанс, спричинений необхідністю здійснювати «емоційну працю» під час комунікації з громадянами у кризових ситуаціях. На основі аналізу кращих практик запропоновано комплексну трирівневу модель профілактики, яка передбачає: на організаційному рівні – оптимізацію робочих процесів, запровадження чітких KPI та створення сенсорних кімнат; на груповому рівні – впровадження інституту супервізії та балінтовських груп; на індивідуальному рівні – навчання службовців методам саморегуляції та когнітивного рефреймінгу. За результатами дослідження зроблено висновок про необхідність зміни управлінської парадигми, де збереження ментального здоров’я персоналу розглядається як стратегічний імператив, та запропоновано адаптовані рекомендації для імплементації в органах влади.</jats:p>