Abstract
<jats:p>У вітчизняній суспільно-географічній науці дослідження систематики розселення населення традиційно ґрунтуються на адміністративно-територіальній парадигмі, в межах якої системи розселення різних ієрархічних рівнів розглядаються як задані елементи сучасного адміністративно-територіального устрою. Такий підхід зумовлює переважання описово-порівняльних досліджень і водночас обмежує можливості глибокого аналізу ґенези, еволюції та просторово-часової динаміки розселення населення. В умовах трансформації державної регіональної політики та актуалізації європейських принципів територіальної організації суспільства зростає потреба у переосмисленні методологічних засад дослідження систематики розселення. У статті обґрунтовується доцільність поєднання адміністративно-територіальної та генетичної парадигм у методології дослідження систематики розселення населення. Особливу увагу приділено генетичному підходу, який орієнтований на виявлення історико-географічних передумов формування систем розселення, аналіз процесів первинного заселення, господарського освоєння території, подальших трансформацій та змін просторової структури населення. Показано, що ґенеза розселення є складним суспільно-географічним процесом, який характеризується власною динамікою, тенденціями розвитку та специфічною демографічною і соціально-економічною траєкторією. Доведено, що генетична систематика розселення дозволяє перейти від формального виділення систем розселення за адміністративними межами до їх науково обґрунтованої ідентифікації на основі комплексного врахування історико-географічних чинників і особливостей еволюції поселенської мережі. Зроблено висновок про необхідність подальшого поглиблення теоретико-методологічних і методичних розробок у сфері дослідження систематики розселення населення в контексті розвитку сучасної екістики</jats:p>