Abstract
<jats:p>Актуальність даного дослідження зумовлена тим, що в умовах тривалої історичної боротьби України з російською агресією мистецтво набуває ключового значення як маркер національної ідентичності, форма спротиву та архів колективної пам’яті. Це актуалізує потребу аналізу трансформації мови образотворення та ролі митця під час війни, поєднуючи історичну перспективу з аналізом сучасних художніх практик. Мета статті – окреслити ключові тенденції трансформацій українського мистецтва в умовах війни, боротьби за виживання та власну ідентичність. У дослідженні розглянуто досвід українських митців у контексті художніх процесів, спричинених воєнними подіями, проаналізовано еволюцію їхніх творчих практик. Методи дослідження. У дослідженні застосовано історико-культурний та аналітичний загальнонаукові методи для осмислення розвитку українського мистецтва в умовах війни та його ролі у формуванні національної ідентичності. Метод мистецтвознавчого аналізу використано для характеристики творчості окремих художників; компаративний метод – для порівняння досвіду українських митців у ХХ ст. та сучасності, виявлення спільних та відмінних тенденцій у різні історичні періоди; семіотичний та соціокультурний – для інтерпретації художніх образів і символів воєнної доби. Результати. Проаналізовано вплив кризових умов війни на художні практики, що обумовлює поглиблення їхнього екзистенційного змісту, трансформацію мови образотворення, появу нової образно-символічної системи. Досліджено феномен формування двоїстої ідентичності українського митця – «я – художник» і «я – воїн / борець», що стає характерною ознакою українського культурного процесу XX і XXI століть. Простежено тенденцію переходу мистецтва з естетичної площини в екзистенційну, коли художній жест стає формою самозбереження, протесту й формування власної культурної пам’яті. Висвітлено специфіку репрезентації мистецтва художниками в умовах еміграції, основні проблеми його розвитку та «включеність» у національний контекст. Досліджено тенденцію деколоніального вектора еволюції мистецтва, що безпосередньо впливає на остаточне утвердження української ідентичності. Проведені паралелі між досвідом митців часів Другої світової війни та сучасності засвідчують циклічність історії: і тоді, і зараз мистецтво ставало формою спротиву, протесту та збереження культурної пам’яті. Висновки. Результати даного дослідження розкривають тенденції трансформацій, через які проходить українське мистецтво в умовах війни, акцентуючи на тому, що воно постає не лише як творча практика, але й як інструмент виживання, протесту і, зрештою, утвердження права на існування. Порівнюючи досвід минулого століття і сьогодення, можемо зробити висновок, що історія циклічна: як тоді, так і зараз митці борються, створюють своє мистецтво, а росія системно знищує їх як носіїв української культури. Це вкотре підкреслює важливість збереження та осмислення мистецької спадщини як чинника культурного спротиву.</jats:p>