Abstract
<jats:p>У статті досліджено співвідношення права на судовий захист і права на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом крізь призму конституційних гарантій та процесуальних приписів Кодексу адміністративного судочинства України. Визначено, що право на судовий захист має ширший зміст і охоплює гарантовану державою можливість особи домагатися відновлення порушених прав, свобод чи законних інтересів у судовому порядку, тоді як право на звернення з адміністративним позовом є процесуальною формою реалізації цього права у сфері публічно-правових відносин. Обґрунтовано, що персоніфікований характер судового захисту у публічно-правових спорах вимагає наявності безпосереднього впливу рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень на права та інтереси позивача, що кореспондує з підходами Конституційного Суду України та практикою Верховного Суду щодо належного суб’єкта оскарження індивідуальних актів. Вивчено процесуальні механізми забезпечення допустимості адміністративного позову на стадії відкриття провадження (залишення позовної заяви без руху, повернення позову, відмова у відкритті провадження) як інструменти реалізації принципу процесуальної впорядкованості та правової визначеності. Показано, що застосування зазначених механізмів має відповідати критеріям пропорційності та недопущення надмірного формалізму, аби процесуальні вимоги не перетворювалися на непропорційне обмеження доступу до правосуддя. Зроблено висновок про необхідність подальшого наукового осмислення меж і гарантій реалізації права на звернення з адміністративним позовом у контексті забезпечення ефективного судового захисту та єдності правозастосування</jats:p>