Abstract
<jats:p>Метою роботи є комплексне теоретичне обґрунтування процесів системи координат оперної звукової моделі другої половини ХІХ століття, ініційованої масштабною симфонізацією музичної фактури в реформаторській діяльності Р. Вагнера, а також науковий розгляд технології Voce di forza як об’єктивної вокально-технологічної категорії. Методологічна база дослідження ґрунтується на застосуванні міждисциплінарного підходу, що вміщує системно-структурний, історико-типологічний, порівняльно-генетичний методи аналізу із залученням спеціалізованого акустико-мистецтвознавчого інструментарію. Наукова новизна статті полягає у теоретичній легітимізації поняття Voce di forza як цілісної технологічної моделі, зумовленої активацією високої співацької форманти для подолання надзвичайного гучного звуку оновленого оркестру.Вперше акустика Байройтського Фестшпільхаусу інтерпретуються як специфічний просторовий фільтр, що зумовив появу «сріблястої» прорізності тембру та заклав фундаментальні підвалини переходу від усталених канонів bel canto до динамічної стратегії voce di forza. У висновках дослідження констатовано, що вагнерівська реформа докорінно змінила бачення оперного співу, де голос виконавця перейняв логіку симфонічного розвитку, стаючи своєрідним інструментом у загальній звуковій. Доведено, що сформована в цей період акустичне бачення вокального звуку та тип героїчного вокалу стали технологічним прецедентом для веристичної традиції «звукового вибуху», де резонансна потужність тембру перетворилася на важливу ознаку професійної спроможності вокаліста в умовах сучасної сцени.Перспективи подальших розвідок вбачаються у подальшому аналізі вагнерівського звукового досвіду та його втіленні в італійську виконавську школу та розробці інноваційних навчальних стратегій, що інтегрують акустичні параметри технології силового співу у процес підготовки сучасних драматичних вокалістів, забезпечуючи спадкоємність академічної традиції у вимірі сучасного мистецького простору.</jats:p>