Abstract
<jats:p>У статті здійснено теоретичний аналіз психологічних детермінант розвитку вторинної травматизації у персоналу сил безпеки України в умовах повномасштабної війни та хронічного професійного стресу. Показано, що специфіка службової діяльності (реагування на наслідки бойових дій, контакт із постраждалими й свідками, робота з травматичними матеріалами) формує стійке психоемоційне напруження, за якого вторинний травматичний стрес може накопичуватися поступово та залишатися недостатньо усвідомленим. Уточнено сутність вторинної травматизації як опосередкованої психотравматизації, що виникає внаслідок емпатійного включення у чужий травматичний досвід і регулярного контакту з людськими втратами, насильством та кризовими подіями. Окреслено основні прояви феномена: інтрузії, уникання, гіперзбудження, порушення сну, емоційне виснаження, когнітивні труднощі, соматичні реакції, моральне спустошення та тенденцію до емоційного дистанціювання.Проведено розмежування вторинної травматизації та емоційного вигорання. Вигорання пов’язане переважно з довготривалим перенавантаженням і відповідальністю, тоді як вторинна травма має вираженіший зв’язок із травматичним змістом і нерідко характеризується швидшим розвитком. Водночас обидва явища можуть співіснувати, посилюючи ризики професійної дезадаптації та зниження ефективності службової діяльності. Обґрунтовано роль ключових психологічних детермінант: емпатія може виступати чинником ризику за недостатності саморегуляції; резильєнтність і ресурсні характеристики знижують інтенсивність вторинного стресу; копінг-стратегії визначають адаптивність реагування на професійне навантаження; професійна ідентичність може виконувати захисну функцію, однак за умов хронічної травматизації здатна зазнавати деформацій. Визначено перспективні напрями профілактики: супервізійна підтримка, нормування навантаження, відновлювальні практики та розвиток навичок саморегуляції.</jats:p>