Abstract
<jats:p>У пропонованій статті детально розглядається ідіостиль Валерія Шевчука як унікальний феномен української інтелектуально-філософської прози кінця XX – початку XXI століття. Автор постає не лише як майстер слова, а як творець цілісного міфопоетичного всесвіту. Аналіз здійснено через призму мовної картини світу письменника, що ґрунтується на органічному поєднанні національної культури, фольклорних традицій та глибокої біблійної стилістики. Визначено, що ідіостиль Шевчука вирізняється високим рівнем філософічності, асоціативністю та багатошаровою символікою, що відображає складну взаємодію історичних, культурних та психологічних аспектів. Розглянуто роль хронотопу, етносимволіки, у творенні авторського стилю, а також значення цих елементів для формування національної ідентичності. Доводиться, що у текстах митця мова стає інструментом дослідження людського духу, де лексема-символ несе в собі генетичну пам’ять народу. Дослідження фокусується на кількох важливих аспектах. Часопростір у творах Шевчука має вертикальну структуру, де сучасність постійно корелює з епохою бароко, створюючи ефект неперервності буття. Письменник переосмислює архаїчні образи, надаючи їм нового екзистенційного значення. Використання алегоризму та метафоричності дозволяє автору будувати складні інтелектуальні лабіринти, характерні для «химерної прози». Митець віртуозно використовує багаті ресурси загальнонародної мови, прагнучи естетичної довершеності та демонструючи високу культуру письма. Кожен мовний засіб – від діалектизму до високого церковнослов’янізму – підпорядкований розкриттю ідейних настанов митця. Мовна картина світу, що постає з його текстів, є дзеркалом світовідчуття Шевчука, його ціннісних орієнтирів та віри в перемогу світла над хаосом. Особливу увагу приділено парадоксальності мислення автора, яка виявляється у зіставленні сакрального і профанного, реального і фантастичного. Це створює особливу інтелектуальну напругу, що спонукає читача до активної співтворчості. У підсумку доведено, що проза Валерія Шевчука є важливим внеском у розвиток сучасної української літератури, зокрема в контексті утвердження мовної та культурної самобутності. Письменник у повній мірі використовує багаті ресурси загальнонародної мови і прагне естетичної довершеності, виявляє в художніх текстах високу культуру письма. Використання мовних засобів підпорядковане розкриттю ідейних і естетичних настанов митця. Мовна картина світу художника слова, що постає зі створених ним текстів, є відображенням світовідчуття письменника, його ціннісних орієнтирів. Отже, творчість письменника є фундаментальним внеском у розвиток сучасної української літератури. Вона утверджує мовну та культурну самобутність України, демонструючи світові зрілість та глибину національного філософського дискурсу.</jats:p>