Abstract
<jats:p>У статті здійснено комплексне дослідження української хорової музики як фундаментального чинника формування та збереження національної культурної ідентичності в умовах сучасної глобалізації. Актуальність теми зумовлена необхідністю протидії соціокультурній уніфікації та розмиванню національної самобутності через звернення до духовних і мистецьких витоків народу. Хорове мистецтво розглядається як унікальний «звуковий код» нації, що акумулює в собі історичну пам’ять, мовну специфіку та емоційно-психологічний досвід багатьох поколінь українців. Проаналізовано історичну генезу української хорової традиції: від давньоруського монодичного знаменного розспіву та діяльності співочих шкіл при духовних центрах (зокрема Києво-Печерській лаврі) до становлення багатоголосного партесного співу a cappella у XVI–XVII століттях. Окрему увагу приділено епосі класицизму та творчості М. Березовського, Д. Бортнянського й А. Веделя, які вивели українську хорову школу на загальноєвропейський рівень. Доведено, що тісний зв’язок із народним мелосом та фольклорною основою забезпечив українській хоровій музиці національну впізнаваність і високу емоційну репрезентативність. У статті виокремлено ключові функції хорового мистецтва: історико-репрезентативну, мовоствердну, соціально-консолідаційну та ідентифікаційну. Особливий акцент зроблено на ролі хорових обробок народних пісень у трансляції автентичних культурних кодів. Розглянуто сучасний стан галузі, що характеризується синтезом традицій та інновацій. Досліджено вплив цифрових технологій на популяризацію хорового співу та роль колективного виконавства у зміцненні морального духу суспільства в кризові періоди. У висновках підкреслено, що хорова музика залишається динамічним механізмом самоідентифікації, який забезпечує тяглість культурного процесу та формування позитивного іміджу України у світовому просторі.</jats:p>