Abstract
<jats:p>Статтю присвячено комплексному мистецтвознавчому аналізу процесу національної рецепції італійської опери веристського спрямування у культурному просторі Китаю протягом XX–XXI століть. У центрі уваги автора перебуває феномен Singing Formant як ключовий технологічний та естетичний чинник, який зумовив успіх китайської вокальної школи на європейській оперній арені. У дослідженні проаналізовано історичні передумови проникнення західного музичного мислення у Східну Азію, зокрема роль Шанхайського муніципального оркестру під керівництвом Маріо Пачі, що став головним осередком італійської традиції в регіоні. Виявлено, що ідейний резонанс між італійським веризмом та китайською культурою був підкріплений національним літературним рухом за критичний реалізм, очолюваним Лу Сінем, чиї пошуки «правди життя» знайшли відображення в оперному натуралізмі. Приділено увагу специфіці вокальної педагогіки у консерваторіях Пекіна та Шанхая, де італійські стандарти affondo та appoggio адаптувалися до національної фонетичної системи, долаючи психофізіологічні конфлікти між природою китайської мови та вимогами веристського співу. У дослідженні розглянуто оперу «Турандот» Дж. Пуччіні не лише як зразок західного орієнталізму, а й як складний іспит на технічну зрілість для китайських сопрано, що вимагає граничної звукової потужності. Автор обґрунтовує концепцію, згідно з якою сучасний успіх китайських виконавців є результатом еволюції національної техніки, що інтегрувала веристський «емоційний крик» у чітко структуровану фонетичну систему Сходу. Простежено шлях трансформації веризму від запозиченої «екзотики» до фундаментального академічного канону та інструменту національного престижу. Матеріали статті демонструють, що діяльність Національного центру виконавських мистецтв (NCPA) у Пекіні сформувала новий стандарт оперних постановок, де італійська пристрасть поєднується з китайською раціональністю.</jats:p>