Abstract
<jats:p>У статті здійснено комплексний аналіз радянської історіографії 1970-х – першої половини 1980-х рр., присвяченої проблемі радянської течії руху Опору в Південній Україні в роки Другої світової війни. Показано, що зазначений період розвитку радянської історичної науки характеризувався посиленням ідеологічного контролю, догматизацією методологічних підходів та фактичним поверненням до неосталінських трактувань війни і ролі комуністичної партії в організації підпільно-партизанського руху. Водночас доведено, що попри загальну некритичність та заангажованість, історіографія цього часу відзначалася значним кількісним і фактографічним зростанням. Проаналізовано основні напрями досліджень, представлені в академічних узагальнюючих працях, колективних монографіях, регіональних «Нарисах» історії партійних організацій, серії «Історія міст і сіл Української РСР», а також у спеціалізованих монографічних дослідженнях провідних радянських істориків. Особливу увагу приділено характеристиці археографічної складової, зокрема ролі збірників документів і матеріалів, які сприяли введенню до наукового обігу значної кількості джерел з історії підпільно-партизанської боротьби на Півдні Української РСР. Визначено, що центральним лейтмотивом більшості праць залишалася теза про «керівну і спрямовуючу» роль компартії, що зумовило домінування історико-партійного напряму та однобічне висвітлення діяльності руху Опору. Водночас встановлено, що в низці досліджень здійснювалися спроби об’єктивнішого аналізу специфіки боротьби в південних областях, зокрема масового саботажу як провідної форми Опору в умовах степового регіону та розвинених промислових центрів. Зроблено висновок, що радянська історіографія 1970-х – першої половини 1980-х рр., попри значний емпіричний доробок, залишалася обмеженою ідеологічними рамками, що не дозволяло всебічно висвітлити проблемні та суперечливі аспекти організації й діяльності підпільно-партизанського руху в Південній Україні.</jats:p>