Abstract
<jats:p>У статті здійснено всебічне історіографічне дослідження діяльності Державного центру Української Народної Республіки (УНР) в екзилі у 1920-1992 рр., що став унікальним явищем у новітній історії України. Розкрито процес формування, становлення й еволюції історіографічної традиції, виокремлено чотири основні етапи – від еміграційно-мемуарного періоду 1920-1940-х рр. до сучасного етапу академічного переосмислення, який характеризується джерелознавчим поглибленням та інтеграцією міждисциплінарних підходів. Особливу увагу приділено працям провідних діячів української політичної еміграції (І. Мазепи, М. Лівицького, О. Шульгина, М. Шаповала, С. Наріжного), котрі започаткували традицію дослідження діяльності уряду УНР за кордоном, а також сучасним українським і зарубіжним історикам (В. Трощинському, В. Піскун, І. Музиці, В. Яблонському, В. Парандій, З. Карпусю, Я. Пісулінському), які розширили джерельну базу та надали проблемі нове наукове трактування. З’ясовано динаміку історіографічного дискурсу щодо легітимності, структури, міжнародної діяльності та правового статусу уряду УНР у вигнанні. Простежено, як політичні, ідеологічні та світоглядні чинники впливали на зміст і спрямування наукових інтерпретацій – від апологетичних і меморіальних наративів міжвоєнної діаспори до методологічно плюралістичних, критичних і документально обґрунтованих студій сучасної української історіографії. Наголошено, що Державний центр УНР виступав не лише символом політичної тяглості, але й реальним чинником збереження української державницької традиції, уособлюючи її спадкоємність у правовому та моральному вимірах. Проаналізовано правові засади, дипломатичну активність, культурно-освітні та інформаційні ініціативи, які забезпечували виконання представницьких функцій уряду упродовж понад сімдесяти років. Показано, що діяльність Державного центру стала важливою складовою українського визвольного руху 20 століття, підтримувала тяглість ідеї державної незалежності та сприяла збереженню національної ідентичності серед еміграції. Установлено, що історіографія Державного центру УНР пройшла глибоку трансформацію – від описових мемуарів і політичної публіцистики до системних міждисциплінарних досліджень, заснованих на комплексному аналізі документальних, дипломатичних і правових джерел. Передання повноважень представниками Державного центру Президенту незалежної України у 1992 р. символічно завершило історичну місію уряду в екзилі, підтвердивши спадкоємність української державності від часів УНР та її безперервність у сучасному державному розвитку.</jats:p>