Abstract
<jats:p>Досліджується функція пейзажного образу у воєнній поезії крізь призму компаративного зіставлення британської окопної лірики часів Першої світової війни та сучасної української літератури Донбасу. Образ зруйнованої землі розглядається не як нейтральний топографічний фон, а як форма психологічного стану ліричного суб’єкта-комбатанта, у якій природний простір перестає бути пасивним тлом і перетворюється на проєкцію внутрішньої травматичної реальності. Методологічну основу роботи становлять принципи студій травми (К. Карут), літературної компаративістики, екопоетичного аналізу (С. Кнікербокер) та концепція антипасторалі (П. Фасел). На матеріалі віршів Дж. Маккрея, В. Оуена та М. Кривцова, а також прози С. Жадана та О. Вільчинського показано, що обидві традиції демонструють типологічно споріднені механізми психологізації пейзажу: інверсію природних значень, злиття тіла й ландшафту, пейзаж як носій пост-травматичного досвіду та деформацію поетичної форми як відображення руйнації середовища. Встановлено, що принципова відмінність між двома традиціями полягає в характері первинної втрати: якщо британський комбатант втрачає ілюзії щодо людства на чужій землі, то український втрачає ще й саму землю як простір ідентичності. Висновки підкреслюють, що художнє перетворення зруйнованої землі на психологічний стан є трансісторичним явищем, а компаративний аналіз цих традицій відкриває нові перспективи для розуміння сучасної воєнної лірики.</jats:p>