Abstract
<jats:p>У статті теоретично обґрунтовано та розкрито зміст психолого-педагогічної парадигми професійної підготовки педагогів, що відповідає викликам сьогодення. Доведено, що в умовах війни традиційні освітні конструкти потребують докорінної ревізії через призму антропологічної катастрофи, а виховна взаємодія трансформується із процесу трансляції знань у стратегію життєзбереження та екзистенційної підтримки особистості. Встановлено, що роль сучасного педагога розширюється до функцій фасилітатора, медіатора та провідника, який здатен забезпечити відновлення суб’єктності дитини в деструктивному середовищі. Охарактеризовано структуру професійної готовності педагога, яка інтегрує когнітивний, емоційно-ціннісний та діяльнісний компоненти, орієнтовані на роботу з травматичним досвідом. Особливу увагу приділено концепту резильєнтності як динамічного процесу адаптації до стресорів, що дозволяє педагогу створювати безпечні екосистеми в дитячому колективі. Обґрунтовано необхідність впровадження принципу радикальної емпатії та травма-інформованої педагогіки, де кожна виховна ситуація розглядається через розуміння нейробіології стресу та динаміки травми. Визначено, що фундаментальною умовою фахової придатності під час війни виступає психологічна стабільність та вторинна травмостійкість педагога, яка забезпечує здатність витримувати високий рівень емоційної напруги без професійного вигорання. Доведено доцільність переорієнтації педагогічного інструментарію від авторитарних методів до горизонтальних моделей партнерства. З’ясовано, що ціннісно-смислові домінанти виховання в умовах війни зміщуються у площину формування стійкої національної ідентичності та відповідальної свободи. Підкреслено роль педагога як модератора етичних діалогів про справедливість та героїзм, що сприяє посттравматичному зростанню вихованців. Акцентовано, що оновле- на парадигма професійної підготовки забезпечує сталий розвиток освітньої системи через міждисциплінарний синтез гуманістичних ідеалів та прагматичних стратегій виживання</jats:p>